Вишитi уставки до чоловiчоi сорочки



from http://www.vyshyvanochka.com.ua/ цiни вiд 270 (!!!) гривень)



а цi фото — з сайту закарпатських народних майстрiв http://www.tozak.org.ua/Embraidery.html , цiни примэнi 🙂

Вишивка середніх віків

Для золотого шиття використовували найрізноманітніші дорогі тканини: парчу, китайський і перський шовк, італійську однотонну камку з великим візерунком, західноєвропейський оксамит. Саме оксамит більше всього полюбився майстриням за глибокий, м’який фон, на якому золоте шиття виділяється особливо контрастно. Мотивами для золотого шиття служили релігійні сюжети і рослинна тематика.

Намагаючись заповнити обмеженість колірної гами золота і срібла, вишивальниці використовували різну фактурність ниток і різноманітні технічні способи шиття . Наприклад, як нитку-основу під золоту нитку використовувалися нитки не тільки жовтого , але і зеленого, рожево-червоного, чорного кольору . Срібло найчастіше поєднували з білим або блакитним кольором .

У результаті створювалася неповторна світло-тіньова гра, що дотепер вражає уяву.

Однак у XІІІ столітті розвиток усієї культури Київської Русі, у тому числі і золотому шитті, було припинено татаро-монгольською навалою. На щастя — тільки припинено, і вже в XІV-XVІІ сторіччях наступив розквіт вишивальної «золотої» ери. При цьому окремо у XVІІ-XVІІІ ст. стоять вишивки шовком у вигляді широких смуг, якими прикрашали скатертини, покривала, рушники, підризники. Виконувалися вони переважно зеленим, чорним, червоним кольором або в сполученні зеленого і темно-вишневого з незначним додаванням золотої або срібної нитки.

З бурхливим розвитком торгівлі в XVІ-XVІІ ст. на территорію України попадає велика кількість вірменських, турецьких, перських шовків, оксамиту, парчі, східних килимів. Під впливом «сусідських» візерунків в українському мистецтві з’являються стилізовані квіти лотоса, гранату й інших східних рослин, що видозмінюються й одержують своєрідну місцеву інтерпретацію.

Розквіт стилю барокко наприкінці XVІІ століття приносить нововведення й в українську вишивку. Рослинні орнаменти стають більш рельєфними, монументальними, викликаючи асоціації зі скульптурним декором в архітектурі. У золотому шитті поряд з технікою «у прикреп» з’являється специфічна техніка, при якій металеві нитки накладаються на картонну підкладку і закріплюються через дірочки, проколоті по контуру .

Самим значним центром вишивки в цей період став Київ. Особливо прославилися своєю унікальною майстерністю черниці і послушниці Фроловского та Києво-Вознесенского жіночих монастирів. Дотепер у Києво-Печерському історико-культурному заповіднику зберігається дивної краси фелон (1749 р.), подарований Києво-Печерській лаврі черницею Фроловского монастиря Наталею Довгорукою. Фроловскі майстрині працювали в тісному контакті з іконописною майстернею Києво-Печерської лаври, і саме в цей час були закладені основні канони літургійного шиття, а обличчя та руки святих у шитих іконах почали виконуватися олійними фарбами.

І все ж таки найбільшого розквіту стиль барокко досяг у вишивці шовком, яким прикрашали одяг. В українських музеях зберігається значна кількість шовкових вишивок XVІІІ століття. У малюнках спостерігаються перев’язані бантами і стрічками різноманітні букети, кошики з квітами й овочами. Виконані вони гладдю і старокиївським швом, характеризуються багатою колірною гамою, найчастіше посилені жовтим, зеленим та блакитним фоном. У порівнянні з попереднім періодом, змінюється трактування квітів, листів, букетів, з’являється багатоплановість світлотіней, підсилюється натуралістичність і об’ємність у моделюванні. Якщо в XVІ-XVІІ ст. шиття можна було порівняти з рукописною книгою, гравюрою, то XVІІІ століття демонструє неперевершені зразки мальовничого трактування рослинного світу, вільної, невимушеної манери виконання. Майстрині немов розписували голкою дорогоцінні шовк, оксамит і парчу. У XVІІІ ст. в українському мистецтві підсилюється інтерес до пейзажу, зображенню архітектурних споруджень . Цікаво, що й у вишивці цього періоду зустрічається цілий ряд немов намальованих кистю пейзажів, зображень соборів.

З кінця XVІІ століття в українській вишивці виникає цеховий рух: у 1658 році у Львові створюється вишивальний цех, багато монастирів цілком займаються тільки вишивкою (у тому числі вже згадувані Фроловский і Вознесенський монастирі в Києві) і виконують складні великі замовлення. Вже наприкінці XVІІІ — на початку XІ ст. в Україні існує величезна кількість поміщицьких майстерень, в яких фортечні дівки прикрашають вишивкою скатертини, подушки, одяг, гаманці, чохли на меблі. Відомі майстерні Гудима-Левковича в селі Григорівка Київської області , Тарновских у Качанівці на Чернігівщині, у селах Клембівка, Яланець на Поділлі , Долина на Полтавщині і багато інших. У поміщицьких майстернях починає поширюватися вишивка білим шовком на тонкій прозорій тканині. Нею прикрашали чіпці, шарфи, носові хустки, різні деталі жіночого одягу. В основі орнаментації — тонко промальовані вишукані квіти, пишні букети, перев’язані бантами, стрічками. Для посилення ефекту додавалися золоті і срібні нитки, мережка. Розцвітає вишивка гладдю різнобарвним шовком.

www.ostriv.in.ua

Знаки стародавніх вишиванок


Калина — дерево нашого українського роду. Колись у сиву давнину вона пов’язувалася з народженням Всесвіту, вогненної трійці: Сонця, Місяця і Зірки. Тому і назву свою має від давньої назви Сонця — «Коло». А оскільки ягоди калини червоні, то й стали вони символом крові та невмирущого роду. Ось через це весільні рушники, дівочі і навіть парубочі сорочки тяжкі тими могутніми гронами.

Виноград. Символіка винограду розкриває нам радість і красу створення сім’ї. Сад-виноград — це життєва нива, на який чоловік є сіячем, а жінка має обов’язок ростити й плекати дерево їхнього роду. Мотив винограду бачимо на жіночих та чоловічих сорочках Київщини, Полтавщини. А на Чернігівщині виноград в’ється на родинних рушниках.

Мак. З давніх-давен на Україні святили мак і обсівали людей і худобу, бо вірили, що мак має чарівну силу, яка захищає від усякого зла.
А ще вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. Ніжна трепетна квітка несе в собі незнищену пам’ять народу. Дівчата, в сім’і яких був загиблий, з любов’ю і сумом вишивали узори маку на сорочках, а на голови клали віночки з семи маків, присягаючи цим зберегти й продовжити свій рід.

Лілія. Таємницю життя приховує в собі і квітка лілії. В легендах квітка лілії — то символ дівочих чарів, чистоти та цноти. Вишита квітка лілії допоможе розгадати таємницю тих чар.

Якщо пильно придивитися до контурів геометричного узору, то вимальовуються силуети двох пташок — знаку любові та парування. Крім квітки, невід’ємною частиною орнаменту є листок і пуп’янок, що складають нерозривну композицію триєдности. У ній закладено народження, розвиток та безперервність життя.

В орнаменті лілію неодмінно доповнює знак, що нагадує собою хрест. Він магічний, тому й благословляє пару на утворення сім’і. Адже хрест є прадавнім символом поєднаних сонячної батьківскої та вологої материнскої енергій.
Іноді над квіткою вишиті краплі роси, які також означають запліднення.
Та чому ж саме лілія є жіночим символом? А тому, що вона сама є суттю вологої енергії. Це підтверджує й давня назва квіткі — крин, — порівняймо цю назву з однокореневим словом криниця.

Троянда. Пишні троянди рясно розквітли на сорочках і рушниках багатьох областей України. Мотив троянди вважається не дуже давнім, а деякі дослідники твердять, що зображення цієї квітки було запозичене, навіть бездумно перенесене з банальних фабричних зразків. Та чи насправді це так? Троянда — улюблена квітка українців, її дбайливо плекали під вікнами хати, адже квітка ця нагадує Сонце.
Промовте слово ружа (так раніше називали троянди) і ви з легкістю знайдете в ньому древню назву Сонця — Ра. А може, воно означає вогненну кров, бо староукраїнська назва крові — руда.

Узори з трояндами укладалися за законами рослинного орнаменту, що означало безперервний сонячний рух з вічним оновленням.
Там, де троянди складені в систему геометричного узору, ці рослини — не просто квіти — це квіти-зорі, що уособлюють уявлення народу про Всесвіт як систему. Можна помітити, що зорі з’єднані ланцюжками. Це також свідчить про непорушний закон космосу.

Хміль. Узори, що нагадують листя хмелю, відносимо до молодежної символіки. Крім центральної України, вона поширена на Поділлі та Волині.

«Хміль» дуже близький до символіки води й винограду, бо несе в собі значення розвитку, молодого буяння та любові. Можна сказати, що узор хмелю — це весільна символіка. Народна пісня підказує, що «витися» — для хлопця означає бути готовим до одруження, так як для дівчини заміж іти — це «пучечки в’язати».

Чорнобривці. Дуже тісно пов’язані поетичні образи народної пісні та вишивки. Бо те, що любе й миле народові, завжди знайде своє втілення в мистецтві. Ну хто не знає, що в кожному українському обійсті мають рости чорнобривці. Милують вони наше око, лікують наше тіло, а тому й просяться на біле поле рушника чи сорочки. В кожному садочку ростуть чорнобривці, що заплітаються радісною й красивою хвилею, такою ж, як наша прекрасна природа.

Берегиня. Її створив народ такою загадковою, багатоликою та могутньою незнаною квіткою, що тримає в собі материнську силу жінки. Она сама Мати-природа, яка несе в світи і суть творення, і суть захисту, а через це — вічне оновлення та гармонію життя.

Ось вона, чарівна квітка-пані, що береже біле, червоне та чорне зерно, зерно духу, крові та землі-плоті, готової у цю мить розлетітися (вибухнути) у космосі для зародження нового життя. Її віття-руки обтяжене земним насінням розвитку, але тільки вона знає час того магічного помаху-засіву.

Берегиня — дорогий нам символ, поширений по всій Україні. Вона і життєтворча Мати-природа, і жінка-Мати, яка дарує світові сина, і Дерево життя, що сформувало із мороку-космосу чітку систему Всесвіту. І при всій своїй величності та могутності скромно прикоренилося у земному горнятку, аби ще раз нагадати, що кожне живе створіння — часточка неподільна і нерозривна загальної системи буття.

Вода і Сонце. Вся українська вишивка позначена благословенними знаками Води і Сонця. Сонце часто зображується восьмипелюстковою розеткою чи квіткою, а знак Води нагадує згорнутого вужа. Дві стихії, що утворили земне життя, а тому їх треба розуміти як вологу материнську і вогненну батьківську енергії.
З глибини минувщини дійшли в орнаментах українських вишивок ці символи — Земля і Сонце, що в поєднанні з Водою складають життєдайну трійцю. Це знаки тих сил, без яких неможливе саме життя. Ромбічні знаки на плічку — це символ плодоріддя Землі-матері, щедро засіяної, зігрітої Сонцем, щоб буяло життя наше.
Але і сама Земля — складова Всесвіту з безліччю зоряних систем і нашим Сонечком, що уособлювало для пращурів священний Вогонь.

Зірки, розкидані по рукаві і зібрані в геометричний орнамент, — це уявлення про структуру Всесвіту, що вже є не хаотичним і безладним, а упорядкованим і гармонійним.
І знову засіяні, щоб нести нові й нові паростки життя у далекі світи.

Соловій та зозуля вишиваються на дівочих рушниках. Цих птахів часто розміщували на гілці калини, що символізує продовження роду.
Павичі дуже поважні птахи, на весільних рушниках часто над ними розміщений вінок або вінець. Павич — це жар-птиця, що несе в собі сонячну енергію життя, тому вона птиця сімейного щастя.
Молодят символізують соколи, голуби та півні. Характерною рисою весільного рушника є розташування птахів голівками один до одного. Вони або тримають в клювиках ягідку калини, або сидять у коріння дерева — символа нової сім’ї.
Ластівка — ця пташка завжди несе добрі новини. Саме вона піклується про те, щоб людина не пропустила сприятливу пору для створення сімї та зміцнення господарства.

На окрему увагу заслуговують кольори в рушниковій композиції, їх поєднання та символіка. Контраст червоного і чорного в народній естетиці став ознакою фізичної краси: пор. типові народнопоетичні епітети: червоні щоки (губи) — чорні брови (очі). У червоно-чорній (на білому тлі) рушниковій вишивці відтворено світовідчуття й світосприймання народу, що виявляються передусім у символізації контрастів природи, особистого та соціального життя людини. За народним повір’ям, червона барва означає кохання й милосердя. Класична весільна вишивка виконується нитками одного кольору.

Джерело тексту: http://www.lady.if.ua/index.php?newsid=1652

5 вишитих подушок тижня. Вишивка хрестиком.

Для перегляду повнорозмірної схеми, будь ласка, натисніть на обрану схему.

Схеми відскановані і люб»язно надані користувачами форума Вишиванка

Різновиди традиційного одягу. Прикраси

Жіночі прикраси. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та на грудні прикраси. Особливо виділялися нагрудні прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов’язаних між собою. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них бовтунцями, дармовисами. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п’ять невеликих з’єднаних між собою монет.

У побуті гуцулів збереглися найдавніші металеві прикраси — згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Популярними прикрасами гуцулок також були намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру (сітяний, ґердани). Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом. Їх виробництво тривало до XX ст. і стало основою сучасного художнього промислу, продукція якого розходиться по всій Україні та за її межі.

Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх і з інших країн. Селяни купували їх на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські «коштовності» — коралі, бурштин, дукач, сережки тощо — збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління. Мода на них ніколи не минала.

Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов’язано чимало народних повір’їв: С. могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов’язково мусила зняти С.

Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті С. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До С. часом кріпились привіски — бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві С. гуцулів особливої грушоподібної форми.

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося Н. з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися Н. із плодів — клокічкою. В XIX ст. серед заможніших верств населення було розповсюджене привозне Н. з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінилося і гуцульське Н. з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.

На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене Н. з «щирого» бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого Н. мало приносити здоров’я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом.

Коралове Н. набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового Н. (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.

Кораловому Н. народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного Н. одягали скляне — молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили Н., то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішували різнокольоровим Н. Добре коралове Н. було в заможніших; бідні купляли Н. з різнокольорового скла.

Скляне (не дуте) Н. поширилося на Україні з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — на початку XX ст. розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості народного вбрання цього періоду.

Н. з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з селянського ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, особливо коралове. У 60—70-ті роки воно було високо оцінене міським населенням і стало широко використовуватись як прикраса сучасного одягу.

Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас. Звичай використовувати монети як прикраси дуже давній: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. На Україні побутували різні способи носіння Д„ три-п’ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Д. у XIX — на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. Д. лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти.

Д. становлять інтерес як пам’ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети. За Д. правили австрійські дукати, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний Д. не виключали одна одну.

Згарди — архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестики — культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. X. були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев’яні білі та кольорові X. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких X.

Джерело: http://etno.iatp.org.ua/mynuvshyna/r09.html
Передрук з UA — Vyshyvanka

«ПОЛУБОТЧИШИНА СОРОЧКА»

В слов’янському відділі Нью-Йоркської Публічної Бібліотеки зберігаються видання Української Академії Наук, Харківського університету й ін. Переглядаючи їх, я цілком випадково потрапила на статтю про “Полуботчишину сорочку”. Полуботський взір віддавна мене цікавив як теж інтригував, хотілось знати історію самої сорочки, й от несподівано така знахідка.

Стаття під заголовком “Полуботчишина сорочка” появилась у збірнику ч.6, Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури 1927 року. До статті були долучені чорно-білі світлини. Автор Степан Таранушенко – відомий мистецтвознавець та етнограф. Ціль статті про Полуботчишину сорочку була перевірити, чи можна цю сорочку зачислити до українських старовинних пам’яток.

Заки почнемо опис сорочки, відійдемо на хвилину в глибину історії, щоб запізнатися з деякими фактами життя гетьмана Павла Полуботка. Павло Полуботок народився близько 1660 року. Він був чернігівським полковником від 1706-1722 року. Після смерті гетьмана Івана Скоропадського Павло Полуботок став наказним гетьманом. Від самого початку його влади тяглась боротьба між гетьманським урядом і Малоросійською Колегією. Закінчилось тим, що гетьмана Павла Полуботка було викликано до Петербурга і там Петро 1 наказав його ув’язнити в Петропавлівській фортеці, де він і згинув у 1724 році. Жінку і дочку Гетьмана було також страчено. Що ставалося з майном зліквідованих гетьманів та козацьких старшин? Звичайно московський уряд усе конфіскував і присилав спеціальну комісію, яка дуже точно описувала та реєструвала всі речі. Іноді ближча й дальня родина процесувала з урядом, щоб одержати сконфісковані речі.

Як було з майном гетьмана Павла Полуботка, не знаємо, але сорочка, про яку мова, дісталась до рук нащадків гетьмана, а саме графіні В.В.Капністової. Вона жила в селі Михайлівка тоді Лебединського повіту та, крім Полуботчишиної сорчки, мала велику колекцію пам’яток української старовини.

Року 1902 в Харкові під час ХІІ Ахеологічного з’їзду була організована виставка. На цій виставці було зібрано і систематизовано величезну кількість дуже цінного наукового матеріалу. У відділі “Історичні старовини” було експановано колекцію гр. В.В.Капністової і тут, поміж іншими предметами, була виставлена сорочка, про яку мова. В каталозі виставки, як пояснення до цього експонату, було написано: “сорочка жінки Павла Полуботка з домашнього полотна, вишита шовком”. Після виставки сорочка повернулась до власниці і там була до революції.

Року 1918 в місті Лебедині була зорганізована виставка української старовини і тут знов виставлялась Полуботчишина сорочка. Після закриття виставки сорочку повернули до власниці і несподівано дім, в якому знаходилися пам’ятки старовини і мистецтва загорівся (якось дивно, що вогонь супроводить і часто нищить наші культурні пам’ятки). На щастя, сорочка врятувалась, але згоріло там багато цінних пам’яток. Між іншим, згоріли картини Тараса Шевченка, бо гр. Капністова походила з Репнінів і Тарас Шевченко малював її, коли вона була ще дитиною. Полуботчишина сорочка врятувалась і дісталась до щойно організованого музею в Лебедині. В залі килимів вона була пришита до одного з виставлених килимів. У 1919 році під час розгрому музею сорочка зникла невідомо куди.

Ще 1902 р. Полуботчишина сорочка звернула на себе увагу глядачів. Полтавське губернське земство замовило з неї копію і цю копію було виставлено в Полтаськім державнім музеї. При Полтавськім земстві існував кустарний склад, який мав за завдання давати населенню Полтавщини підробіток через відродження старовинних високохудожніх традицій українського килимарства, вишивання, керомічного виробництва, різбарства та інших галузей художнього кустарного промислу в точних копіях старовиних зразків або модернізованій переробці їх. І так мотиви Полуботчишиної сорочки почали вживатися на кустарних виробах, найчастіше на чоловічих сорочках. Отже цілком зрозуміло, що взір із гетьманської сорочки дуже скоро розповсюдився по цілій Полтавщині, а згодом і по цілій Україні.

Сорочка крім узору, теж прикрашена кольоровими тасьмами (смужками), нашитими на швах і на нешвах. Ці нашивки вживається в трьох красках: карміново-червоній, синій і оливково-зеленій. Поділ сорочки обшитий синьою тасьмою (верхній) та червоною (нижній). Нижні шви рукавів обшиті оливково-зеленою тасьмою. Краї рукавів, комір, пазуха оторочено червоним шнурком.

Тепер переходимо до найголовнішої частини сорочки, а саме взору. Автор статті описує взір так: “Сорочка окрім кольорових нашивок має ще багаті прикраси з вишиванок. Шитво виконано шерстю (вовняною ниткою) та шовком. Виключно шерстю (червоною та зеленою) вишито рукава й поділ, самою зеленою простенькі мотиви, що супроводять червоні нашивки на швах. Головна вишивка на грудях виконана півхрестиком двома матеріалами: шовком та шерстю. Більша частина окантуровки виконана шовком (темно-цинамоновим), менша – шерстю. Так само й запівнення контурів зашито здебільшого шовком. Вишиванка на грудях виконана переважно у вишнево-червоних та синіх тонах із додатком у невеликих дозах темнооливкового та палевого тонів. Підкреслено це сполучення червоно-синіх у центральній частині нагрудної вишивки (“павуки”) по боках пазухи. В широких бокових полях (квадратики) палеві й сині площинки йдуть наперемінку в діаганальному напрямку рядками. Схематичні “квіточки”, що закінчують вишивку внизу, виконані в оливкових та палевих барвах”.

Отже вишивка на грудях складається з п’ятикутника, обернутого гострим кутом додолу. Головний елемент вишивки – це “павук”, який йде двома смугами по боках розрізу і сполучується з собою нижче розрізу. Краї облямовані квіточками. Кожна квітка має стебло, саму квітку і закінчується “вусиками”. Рукав зашито взором на цілу його довжину симетрично на два боки. Вишивка на кінцях рукава має криволінійний меандр. Верхня вишивка на подолі сорочки складається з “баранячих рижків”. Весь орнамент чисто геометричний.

Сам автор зазначив, що “оздоблення сорочки дуже ефектне і справляє пишно-урочисте враження”.

Ось так виглядала оригінальна Полуботчишина сорочка. Завдяки Полтавському кустарному складу “полуботський взір” розійшовся по цілій Україні.

Любов ВОЛИНЕЦЬ
(Східна Україна у вишивках)

Джерело: http://hata-nm.org.ua/
index.php?option=com_content&task=view&id=135&Itemid=39

Українська жіноча сорочка, ч.1. О.Воропай

За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини та всього Лівобережжя. Про це ми знаємо не тільки з малюнків Ріґельмана, а й з окремих експонатів сорочок, що збереглися ще й до наших днів. Ті рідкісні екземпляри жіночих сорочок козацького періоду потрапили разом з нами і на еміграцію. Наприклад, у Німеччині на виставці народнього мистецтва (м. Авґсбурґ, липень 1945) серед виставлених експонатів були дві жіночі сорочки: одна з них мала вже понад сто п’ятдесят років, а друга трохи менше. «Старша» сорочка була вишита намиттям чорними і червоними нитками. Рослинний орнамент на поликах нагадував квітку соняшника з навколишнім листям. «Молодша» була вишита тими ж кольорами, але вже «зірочками», що теж нагадували стилізовані квіти.

В травні 1947 року в таборі міста Ділінґен була виставлена гаптована золотом сорочка, яка колись належала Мотрі Кочубеївні,— це був експонат-унікат, що йому тепер вже не можна скласти ціни, а тим більше за межами України. Усі ці сорочки походили з Лівобережжя, вони були без коміра, лише з вузенькою лямівкою по краю зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї. Такі ж самі жіночі сорочки ми зустрічаємо і на Київщині, на правому березі Дніпра. На іншій території Правобережжя (крім Київщини) крій жіночих сорочок дещо інший; тут жінки шиють сорочки з коміром стоячим або відкладним, а рукава з манжетами та з оборкою на кінцях біля зап’ястків. Обидва типи жіночих сорочок, Ліво- і Правобережжя, шиються з розрізом посередині грудей. В лівобережній сорочці пазуха не вишивається, а в правобережній майже завжди вишита.

У всіх українських жіночих сорочках рукава є широкі і довгі; звичайно ширина рукава дорівнюється двом третім довжини. Цікаво, що в Х-ХІ-му століттях широкі рукава жіночих сорочок були поширені у всіх мешканців західньої Европи і цю моду Европа запозичила від південних та південно-східніх слов’ян.
Звичайна довжина українських жіночих сорочок, що носяться з плахтою або запаскою, повинна сягати по «кісточки». Сорочки до спідниці шиються трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається «поділ», або «подолик».

Українські жіночі сорочки у всіх місцевостях України діляться ще на два типи: «додільна сорочка», яка шиється з одного шматка полотна, і «сорочка з підтичкою» — горішня частина сорочки шиється з тонкого полотна, а долішня з грубшого. У бойків і лемків є сорочки, що їх горішня частина шиється окремо від долішньої, тобто сорочка шиється окремо від підтички. Цікаво, що в бойків існує відповідна паралеля і в чоловічому одязі; там чоловіки мають або дуже довгі, по коліна, сорочки, що відповідають додільним жіночим сорочкам, або дуже короткі, до пупа, сорочки, що відповідають коротеньким жіночим сорочкам з окремою пошитою підтичкою. У бойків і лемків є ще жіночі сорочки з великою кількістю складок біля коміра. Розріз у такої сорочки є не посередині грудей, як це ми бачили в інших місцевостях України, а збоку. Чоловічі сорочки лемків мають розріз ззаду, на спині.

Матеріялом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне, чи конопляне, полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна матерія. Білий колір українських сорочок — це найстарша й найхарактеристичніша їх особливість.

Другою особливістю української жіночої сорочки є вишивка. За вишиттям жіночі сорочки можна поділити на три типи, а саме: наддніпрянські, галицькі та поліські. Наддніпрянський тип сорочки вишивається червоними і синіми або чорними нитками, а також сірими або білими нитками по білому полотні; характеристичним орнаментом тут є рослинний. Галицьке вишиття поширене майже по всьому Поділлі та в мешканців Карпат; характеристичним орнаментом для цього типу є геометричний і багатокольоровий; тут для вишиття вживаються сині, червоні, зелені жовті та оранжеві кольори ниток. На Поліссі жіночі сорочки або цілком не вишиваються, або вишиваються тільки червоною заполоччю та й то дуже простеньким орнаментом. Вишивками оздоблюються горішні частини рукавів, що називаються «вуставками» або «поликами»; вузенькою смужкою вишиваються рукава біля зап’ястків, комір, якщо він є; часом вишивають пазуху, і завжди вишивається долішній край сорочки «поділок». Інші частини української жіночої сорочки ніколи не вишиваються. Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мають дівчата, молодиці вже скромніше вишивають свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються лише вирізуванням або скромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазуха та комір є не вишиті. Найбільше праці та мистецького хисту вкладається на полики, бо то є найважливіша частина вишиття жіночої чи дівочої сорочки. На Наддніпрянщині полики вишиваються або вирізуються (гаптуються) негустим рослинним орнаментом. На Поділлі та в Галичині полик зашивається суцільною широкою смугою поперек рукава різнокольоровим геометричним орнаментом. Про жіночу сорочку є такі народні приповідки:


«Рукáва як писанка, а личко як маків цвіт»;
«Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»;
«У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та й та біла щодня».

Щодо крою, то жіночі сорочки, призбирані коло шиї, можна поділити на дві основні групи: сорочки до уставок і сорочки без уставок. Уставка — це вшиване плічко, що з’єднує передню і задню частини сорочки і призбирується коло шиї разом із станком сорочки. Типовий крій української сорочки з уставками подаємо на схемі 1. Варіантом цього крою є сорочка, де рукав і уставка викроюються з суцільного шматка полотна. Рукáва в сорочок з уставками вшиваються під прямим кутом до станка «по підканню». Вишивка звичайно кладеться на уставку, рукава і поділок; часом вишивається і комір, чохли і пазуха.

Другий тип сорочки, без уставок, має суцільні рукава, вшиті паралельно до станка сорочки «по основі». Горішній край рукава призбирується разом із станком, утворюючи шийний викот. Ці сорочки іноді не мають окремого пришивного коміра; рукава в них закінчуються призбиранням над зап’ястком руки, як показано на схемі 2. Крім рукавів, чохол та коміра, в цих сорочках вишиваються ще «погрудки»; 2—4 подовжні смуги, розташовані по обидва боки пазухи. Вишиваються відповідно до «погрудок» і поздовжні смуги на спині сорочки.

Крім цих основних кроїв українських жіночих сорочок, на західніх українських землях існує кілька місцевих кроїв. Наприклад, бойківська сорочка Довжанської долини (схема 3). У сорочки Яворівського району під Львовом уставки вшиваються до скошених горішніх ріжків станка (схема 4).



На Буковині, крім сорочки, призбираної біля шиї, шиються ще «хлоп’янки», які за кроєм мало чим відрізняються від чоловічих сорочок «вперекидку» (схема 5). В Тячівському районі Закарпаття останнім часом поширилася сорочка румунського крою «волошка», в якій станок призбирується і пришивається до багато вишиваної кокетки. Подібний крій ми зустрічаємо і на Дніпропетрівщині(5)


4. Adam-Clisi або Adam-Klissi – село в Румунії, де збереглися залишки Троянського монументу з 109-го року перед Христом.
5. Колос С.: «Українське народне мистецтво. Вбрання.» Київ, 1961.

Подивитись на фото з Adamklissi Museum можна тут.:http://www.dirtyredcommie.com/gallery/v/lisa/Romania/album62/album55/?g2_highlightId=5794

Фото зображень „варварів у сорочках” з пам’ятника – тут: http://www.dirtyredcommie.com/gallery/v/lisa/Romania/album62/album55/album64/75460023_G.jpg.html

Джерело: http://gioconda.livejournal.com/305342.html#cutid1
Передрук з: Vyshyvanka.ucoz.ru