Коралі — українські прикраси

Дорогі червоні коралі оброблялися у вигляді овалів, чи барилець. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі маленьких циліндриків (колюче намисто). Часто, особливо у Карпатах, серед намистин коралів нанизували срібні, або й золоті монети з напаяним вушком для силяння (австрійські дукати або російські рублі). Від назви монет такі коралі називалися дукач. На Буковині така срібна монета звалася салба. За традицією, хрещений батько дарував дукач своїй хрещениці, коли їй виповнювався 1 рік, і та мала зберігати подарунок, надіваючи його переважно у свята.

В східних українських землях на дукачі також нанизували великого металевого банта, прикрашеного емаллю або каменями. На Лівобережжі між коралями нанизували срібні намистини (рифи, пугвиці). Разом із ланцюжком та хрестиком рифи композиційно врівноважували великі металеві дукачі. У західних областях України срібні монети часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтевими іконками чи хрестиками. Багато народів світу вважають, що намисто має магічні властивості (зокрема воно оберігає від застуди, а розрив нитки провіщує господині нещастя). Ближче до 40 років жінки часто відмовлялись від носіння намиста. Жінки похилого віку якщо й носили намисто, то у незначній кількості й темного кольору.

Сьогодні, традиційні для України прикраси з червоних коралів можна побачити на багатьох жінках та чи не в кожній вітрині ювелірного чи сувенірного магазину. Їх роблять зі скелетів коралових поліпів. У народі, к. із справжніх коралів називали «добре намисто», «мудре намисто», «щирі коралі». Колонії поліпів дуже повільно ростуть на глибині в теплих водах Середземного моря та тропічної Атлантики. Кольору скелету (від блідорожевого через криваво-червоний до темновишневого) надає чистий оксид заліза тривалентного, який синтезують самі поліпи. Чорні ювелірні корали це не близькі родичі червоних, а просто схожий спосіб формувати скелет. У світі живе десь із 200 видів коралових поліпів зі скелетами, які придатні для виробнитства намиста, що ми звемо коралі.

У зв’язку із хижацьким винищенням коралових поліпів і їх відмиранням внаслідок забруднення навколишнього середовища, та глобального потепління, продаж виробів із справжніх червоних коралів заборонений у деяких країнах, зокрема в Канаді. На сьогодні замість справжніх намистин із червоних коралових поліпів часто використовують намистини із фарбованих білих коралів, або синтетичних матеріалів (пластик, кераміка).

http://uk.wikipedia.org/wiki/Коралі

Прикраси на фото — від майстрині http://pani-lesya.livejournal.com/

Обробка вирізу сорочки без підгину

Основна ідея , яку я хочу до Вас донести, спочатку слід спробувати на тій тканині, на якій вишиватимете, кілька способів вишивки чи розшивки, чи зшивання, а потім вирішуйте, який з них найкраще підходить.

Нещодавно обробляла край сорочки з льону нерівномірного переплетення. Зробила дві такі проби, і поруч їх повторила для МК, фотографуючи роботу послідовно.
Спершу петлевим швом. Захоплюємо 4 нитки (можна більше, але не менше 3) і шиємо ряд петельок з одного боку вирізу і з іншого. Місце переходу звичайними стібками гладі можна оформити, можна акуратно перетягнути і лишити як є. Нитку ховаємо в петельки. Робимо розріз ножицями з гострими кінцями. Якщо тканина батист та подібні, то краще витягнути ниточку, щоб намітити собі, де буде розріз, і обабіч шити тоді.

Качалочки робимо ще простіше. Так само обходимо один бік, потім інший, нитку ховаємо в стібки. Місце переходу в народних сорочках часто завершували гладдю, яка сходить нанівець донизу (верхня петелька).

Хочу зауважити, що в такий спосіб ще робляться отвори для ґудзиків.
Фоторяд (наддетально знімала весь процес, можливо, комусь цього буде зрозуміло зразу, тому дивіться вибірково)

http://s06.radikal.ru/i179/1004/12/12d046e2fb61.jpg

http://s48.radikal.ru/i120/1004/61/7cb42bef7556.jpg

http://i054.radikal.ru/1004/52/fd97b688a476.jpg

http://i030.radikal.ru/1004/1b/59f14a941890.jpg

http://s58.radikal.ru/i159/1004/f7/300df2c959d7.jpg

http://i053.radikal.ru/1004/60/5991f9050622.jpg

http://s55.radikal.ru/i148/1004/c3/e5b59a5c6fb9.jpg

http://i053.radikal.ru/1004/67/11da431f1117.jpg

http://s61.radikal.ru/i174/1004/52/923ad82bcf86.jpg

http://s53.radikal.ru/i140/1004/f8/bd3f1c6c2b3b.jpg

http://s57.radikal.ru/i156/1004/b5/fbab15285d37.jpg

http://s57.radikal.ru/i156/1004/b5/a7211fc7b4fa.jpg

http://i062.radikal.ru/1004/1c/5b301e7ceb5b.jpg

http://s54.radikal.ru/i146/1004/9b/346f595dfa8c.jpg

Сподіваюсь, ці наочні матеріали стануть в нагоді тому, хто шиє-вишиває свою першу сорочку.

Майстер-клас надано форумом http://www.vyshyvanka.ucoz.ru/forum/

Автор МК Тетяна Серебреннікова

Вишитi уставки до чоловiчоi сорочки



from http://www.vyshyvanochka.com.ua/ цiни вiд 270 (!!!) гривень)



а цi фото — з сайту закарпатських народних майстрiв http://www.tozak.org.ua/Embraidery.html , цiни примэнi 🙂

Різновиди традиційного одягу. Прикраси

Жіночі прикраси. Жіноче населення України здавна полюбляло носити різноманітні вушні, шийні та на грудні прикраси. Особливо виділялися нагрудні прикраси, що складалися з декількох компонентів, гармонійно пов’язаних між собою. До складу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто, вироби з бісеру, а також прикраси з металу (ланцюжки, хрестик, згарди, монети-дукачі). Так, у Центральній Україні носили багато разків різнокольорового або червоного намиста, монети-дукачі, ланцюжки з хрестиком або прикріпленими до них бовтунцями, дармовисами. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач з багато оздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили три-п’ять невеликих з’єднаних між собою монет.

У побуті гуцулів збереглися найдавніші металеві прикраси — згарди у вигляді нанизаних хрестиків. Популярними прикрасами гуцулок також були намисто з різнобарвного венеціанського скла та вироби, плетені з бісеру (сітяний, ґердани). Різнокольоровий бісер нанизували на шовкову або волосяну нитки, плели або ткали, утворюючи мальовничий геометричний, іноді рослинний орнамент. Бісерні прикраси могли бути у вигляді смуги або опліччя і мали свої локальні особливості за формою, способами плетіння, малюнком, колоритом. Їх виробництво тривало до XX ст. і стало основою сучасного художнього промислу, продукція якого розходиться по всій Україні та за її межі.

Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх і з інших країн. Селяни купували їх на ярмарках та у спеціальних торгових рядах у великих містах. Селянські «коштовності» — коралі, бурштин, дукач, сережки тощо — збирали протягом десятиліть, передавали як сімейну реліквію від покоління до покоління. Мода на них ніколи не минала.

Сережки — один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов’язано чимало народних повір’їв: С. могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обов’язково мусила зняти С.

Майже з дворічного віку українським дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки — срібні, позолочені, зрідка золоті С. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі папівмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце з зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка з великим червоним камінцем — вічком), маківки — у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До С. часом кріпились привіски — бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві С. гуцулів особливої грушоподібної форми.

Намисто — найпоширеніша складова жіночих нагрудних прикрас на всій території України. Було різним як за матеріалом, кольором, формою, так і за способами носіння. Найбільше цінилося Н. з дорогих природних матеріалів — коралів, бурштину, перлів, гранатів, скла, смальти. В ряді районів Західної України зберігалась архаїчна традиція прикрашатися Н. із плодів — клокічкою. В XIX ст. серед заможніших верств населення було розповсюджене привозне Н. з гранатів та кольорової смальти: кровавниці, блискавки, перли. Дорого цінилося і гуцульське Н. з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.

На Лівобережній Наддніпрянщині було поширене Н. з «щирого» бурштину, що добувався в околицях Києва. Носіння такого Н. мало приносити здоров’я і щастя. Частіше носили одну довгу й масивну низку бурштину у сполученні з кораловим намистом.

Коралове Н. набуло на Україні найширшого розповсюдження, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відбилося в таких назвах: добре намисто, справжнє намисто, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, кольоровими відтінками. Більш дешеві коралі були невеликі, нарізані у формі трубочок, маленьких циліндриків (колюче намисто). Дорогі червоні коралі оброблялись у вигляді овалів чи барилець. На Правобережжі великі центральні намистини стягували срібною обручкою, на Лівобережжі між коралями нанизували срібні бусини (рифи, пугвиці). Кількість разків коралового Н. (у багатих — до 25) та характер обробки свідчили про достаток людини.

Кораловому Н. народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного Н. одягали скляне — молочне або прозоре. Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили й до 40 років (Як якій добре жити, то й довше носить намисто). Жінки похилого віку якщо й носили Н., то у незначній кількості й темного кольору. На свята, ідучи до церкви або «на музики», всі груди завішували різнокольоровим Н. Добре коралове Н. було в заможніших; бідні купляли Н. з різнокольорового скла.

Скляне (не дуте) Н. поширилося на Україні з середини XIX ст. Воно було білого, блакитного, зеленого, жовтого, червоного, вишневого, чорного кольорів. Іноді на одну нитку нанизували різнокольорові намистини. В кінці XIX — на початку XX ст. розповсюджуються різнокольорові скляні, іноді типу ялинкових, буси, які органічно доповнювали декоративні особливості народного вбрання цього періоду.

Н. з доброго натурального каміння хоча й вийшло на початку XX ст. з селянського ужитку, проте ревно зберігалося селянами впродовж десятиліть, особливо коралове. У 60—70-ті роки воно було високо оцінене міським населенням і стало широко використовуватись як прикраса сучасного одягу.

Ґердани (ґерданик, ґерданка, ґерда, крайка, лучка) — шийні бісерні прикраси у вигляді досить вузької смуги.

Силянки (сильованки, силенки, плетенки, плетінки) — прикраси, назва яких походить від техніки нанизування (силення) бісеру.

Дукати. Монети займали особливе місце серед традиційних нагрудних прикрас. Звичай використовувати монети як прикраси дуже давній: у різних народів монети нашивали на одяг, доповнювали ними ювелірні вироби або повністю складали з монет окремі прикраси. На Україні побутували різні способи носіння Д„ три-п’ять-сім і більше монет скріплювали між собою у вигляді намиста, прикріплювали їх до коралів тощо.

Дукач (личман) — прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Займав центральне композиційне місце у всьому комплексі нагрудних прикрас. Д. у XIX — на початку XX ст. називали дуже різні за матеріальною та художньою цінністю жіночі прикраси — від грубого, але старанно виготовленого ювелірного виробу до фабричної штампованої бляшки. Відповідно до цього в одних місцевостях України на початку XX ст. Д. лишався святковою прикрасою, а в інших його носили щодня не тільки дорослі, а й діти.

Д. становлять інтерес як пам’ятки народного мистецтва, що донесли до нас часом не властиві селянському побутові композиції та сюжети. За Д. правили австрійські дукати, а пізніше російські рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. Носили їх на Лівобережжі, Чернігівщині, Полтавщині та Слобожанщині. При цьому традиції носити намисто з дукатів та один медалеподібний Д. не виключали одна одну.

Згарди — архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки або спіральки, згорнуті чи скручені з латуні або міді.

Рифи (пугвиці) — металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом. Разом із ланцюжком та хрестиком композиційне врівноважували великі металеві дукачі. В західних областях України останні часом замінювали однією чи декількома металевими або фініфтяними іконками чи хрестиками.

Хрестики — культові елементи, які входили до комплексу нагрудних прикрас і були водночас виразною оздобою. X. були срібні, часом прикрашалися емаллю, у заможнішого населення іноді й золоті. На Лівобережжі досить великий хрест носили на довгому ланцюжку або на вузенькій стрічці. На Полтавщині зустрічалися дерев’яні білі та кольорові X. На Черкащині ж нанизували по декілька маленьких X.

Джерело: http://etno.iatp.org.ua/mynuvshyna/r09.html
Передрук з UA — Vyshyvanka

«ПОЛУБОТЧИШИНА СОРОЧКА»

В слов’янському відділі Нью-Йоркської Публічної Бібліотеки зберігаються видання Української Академії Наук, Харківського університету й ін. Переглядаючи їх, я цілком випадково потрапила на статтю про “Полуботчишину сорочку”. Полуботський взір віддавна мене цікавив як теж інтригував, хотілось знати історію самої сорочки, й от несподівано така знахідка.

Стаття під заголовком “Полуботчишина сорочка” появилась у збірнику ч.6, Харківської науково-дослідчої катедри історії української культури 1927 року. До статті були долучені чорно-білі світлини. Автор Степан Таранушенко – відомий мистецтвознавець та етнограф. Ціль статті про Полуботчишину сорочку була перевірити, чи можна цю сорочку зачислити до українських старовинних пам’яток.

Заки почнемо опис сорочки, відійдемо на хвилину в глибину історії, щоб запізнатися з деякими фактами життя гетьмана Павла Полуботка. Павло Полуботок народився близько 1660 року. Він був чернігівським полковником від 1706-1722 року. Після смерті гетьмана Івана Скоропадського Павло Полуботок став наказним гетьманом. Від самого початку його влади тяглась боротьба між гетьманським урядом і Малоросійською Колегією. Закінчилось тим, що гетьмана Павла Полуботка було викликано до Петербурга і там Петро 1 наказав його ув’язнити в Петропавлівській фортеці, де він і згинув у 1724 році. Жінку і дочку Гетьмана було також страчено. Що ставалося з майном зліквідованих гетьманів та козацьких старшин? Звичайно московський уряд усе конфіскував і присилав спеціальну комісію, яка дуже точно описувала та реєструвала всі речі. Іноді ближча й дальня родина процесувала з урядом, щоб одержати сконфісковані речі.

Як було з майном гетьмана Павла Полуботка, не знаємо, але сорочка, про яку мова, дісталась до рук нащадків гетьмана, а саме графіні В.В.Капністової. Вона жила в селі Михайлівка тоді Лебединського повіту та, крім Полуботчишиної сорчки, мала велику колекцію пам’яток української старовини.

Року 1902 в Харкові під час ХІІ Ахеологічного з’їзду була організована виставка. На цій виставці було зібрано і систематизовано величезну кількість дуже цінного наукового матеріалу. У відділі “Історичні старовини” було експановано колекцію гр. В.В.Капністової і тут, поміж іншими предметами, була виставлена сорочка, про яку мова. В каталозі виставки, як пояснення до цього експонату, було написано: “сорочка жінки Павла Полуботка з домашнього полотна, вишита шовком”. Після виставки сорочка повернулась до власниці і там була до революції.

Року 1918 в місті Лебедині була зорганізована виставка української старовини і тут знов виставлялась Полуботчишина сорочка. Після закриття виставки сорочку повернули до власниці і несподівано дім, в якому знаходилися пам’ятки старовини і мистецтва загорівся (якось дивно, що вогонь супроводить і часто нищить наші культурні пам’ятки). На щастя, сорочка врятувалась, але згоріло там багато цінних пам’яток. Між іншим, згоріли картини Тараса Шевченка, бо гр. Капністова походила з Репнінів і Тарас Шевченко малював її, коли вона була ще дитиною. Полуботчишина сорочка врятувалась і дісталась до щойно організованого музею в Лебедині. В залі килимів вона була пришита до одного з виставлених килимів. У 1919 році під час розгрому музею сорочка зникла невідомо куди.

Ще 1902 р. Полуботчишина сорочка звернула на себе увагу глядачів. Полтавське губернське земство замовило з неї копію і цю копію було виставлено в Полтаськім державнім музеї. При Полтавськім земстві існував кустарний склад, який мав за завдання давати населенню Полтавщини підробіток через відродження старовинних високохудожніх традицій українського килимарства, вишивання, керомічного виробництва, різбарства та інших галузей художнього кустарного промислу в точних копіях старовиних зразків або модернізованій переробці їх. І так мотиви Полуботчишиної сорочки почали вживатися на кустарних виробах, найчастіше на чоловічих сорочках. Отже цілком зрозуміло, що взір із гетьманської сорочки дуже скоро розповсюдився по цілій Полтавщині, а згодом і по цілій Україні.

Сорочка крім узору, теж прикрашена кольоровими тасьмами (смужками), нашитими на швах і на нешвах. Ці нашивки вживається в трьох красках: карміново-червоній, синій і оливково-зеленій. Поділ сорочки обшитий синьою тасьмою (верхній) та червоною (нижній). Нижні шви рукавів обшиті оливково-зеленою тасьмою. Краї рукавів, комір, пазуха оторочено червоним шнурком.

Тепер переходимо до найголовнішої частини сорочки, а саме взору. Автор статті описує взір так: “Сорочка окрім кольорових нашивок має ще багаті прикраси з вишиванок. Шитво виконано шерстю (вовняною ниткою) та шовком. Виключно шерстю (червоною та зеленою) вишито рукава й поділ, самою зеленою простенькі мотиви, що супроводять червоні нашивки на швах. Головна вишивка на грудях виконана півхрестиком двома матеріалами: шовком та шерстю. Більша частина окантуровки виконана шовком (темно-цинамоновим), менша – шерстю. Так само й запівнення контурів зашито здебільшого шовком. Вишиванка на грудях виконана переважно у вишнево-червоних та синіх тонах із додатком у невеликих дозах темнооливкового та палевого тонів. Підкреслено це сполучення червоно-синіх у центральній частині нагрудної вишивки (“павуки”) по боках пазухи. В широких бокових полях (квадратики) палеві й сині площинки йдуть наперемінку в діаганальному напрямку рядками. Схематичні “квіточки”, що закінчують вишивку внизу, виконані в оливкових та палевих барвах”.

Отже вишивка на грудях складається з п’ятикутника, обернутого гострим кутом додолу. Головний елемент вишивки – це “павук”, який йде двома смугами по боках розрізу і сполучується з собою нижче розрізу. Краї облямовані квіточками. Кожна квітка має стебло, саму квітку і закінчується “вусиками”. Рукав зашито взором на цілу його довжину симетрично на два боки. Вишивка на кінцях рукава має криволінійний меандр. Верхня вишивка на подолі сорочки складається з “баранячих рижків”. Весь орнамент чисто геометричний.

Сам автор зазначив, що “оздоблення сорочки дуже ефектне і справляє пишно-урочисте враження”.

Ось так виглядала оригінальна Полуботчишина сорочка. Завдяки Полтавському кустарному складу “полуботський взір” розійшовся по цілій Україні.

Любов ВОЛИНЕЦЬ
(Східна Україна у вишивках)

Джерело: http://hata-nm.org.ua/
index.php?option=com_content&task=view&id=135&Itemid=39

Українська жіноча сорочка, ч.1. О.Воропай

За козацьких часів в Україні жіночі сорочки мали приблизно такий самий вигляд, як і сучасні жіночі сорочки Київщини та всього Лівобережжя. Про це ми знаємо не тільки з малюнків Ріґельмана, а й з окремих експонатів сорочок, що збереглися ще й до наших днів. Ті рідкісні екземпляри жіночих сорочок козацького періоду потрапили разом з нами і на еміграцію. Наприклад, у Німеччині на виставці народнього мистецтва (м. Авґсбурґ, липень 1945) серед виставлених експонатів були дві жіночі сорочки: одна з них мала вже понад сто п’ятдесят років, а друга трохи менше. «Старша» сорочка була вишита намиттям чорними і червоними нитками. Рослинний орнамент на поликах нагадував квітку соняшника з навколишнім листям. «Молодша» була вишита тими ж кольорами, але вже «зірочками», що теж нагадували стилізовані квіти.

В травні 1947 року в таборі міста Ділінґен була виставлена гаптована золотом сорочка, яка колись належала Мотрі Кочубеївні,— це був експонат-унікат, що йому тепер вже не можна скласти ціни, а тим більше за межами України. Усі ці сорочки походили з Лівобережжя, вони були без коміра, лише з вузенькою лямівкою по краю зібраного на нитку полотна навколо вирізу для шиї. Такі ж самі жіночі сорочки ми зустрічаємо і на Київщині, на правому березі Дніпра. На іншій території Правобережжя (крім Київщини) крій жіночих сорочок дещо інший; тут жінки шиють сорочки з коміром стоячим або відкладним, а рукава з манжетами та з оборкою на кінцях біля зап’ястків. Обидва типи жіночих сорочок, Ліво- і Правобережжя, шиються з розрізом посередині грудей. В лівобережній сорочці пазуха не вишивається, а в правобережній майже завжди вишита.

У всіх українських жіночих сорочках рукава є широкі і довгі; звичайно ширина рукава дорівнюється двом третім довжини. Цікаво, що в Х-ХІ-му століттях широкі рукава жіночих сорочок були поширені у всіх мешканців західньої Европи і цю моду Европа запозичила від південних та південно-східніх слов’ян.
Звичайна довжина українських жіночих сорочок, що носяться з плахтою або запаскою, повинна сягати по «кісточки». Сорочки до спідниці шиються трохи коротші. З-під плахти чи запаски повинен визирати долішній вишитий край сорочки, що називається «поділ», або «подолик».

Українські жіночі сорочки у всіх місцевостях України діляться ще на два типи: «додільна сорочка», яка шиється з одного шматка полотна, і «сорочка з підтичкою» — горішня частина сорочки шиється з тонкого полотна, а долішня з грубшого. У бойків і лемків є сорочки, що їх горішня частина шиється окремо від долішньої, тобто сорочка шиється окремо від підтички. Цікаво, що в бойків існує відповідна паралеля і в чоловічому одязі; там чоловіки мають або дуже довгі, по коліна, сорочки, що відповідають додільним жіночим сорочкам, або дуже короткі, до пупа, сорочки, що відповідають коротеньким жіночим сорочкам з окремою пошитою підтичкою. У бойків і лемків є ще жіночі сорочки з великою кількістю складок біля коміра. Розріз у такої сорочки є не посередині грудей, як це ми бачили в інших місцевостях України, а збоку. Чоловічі сорочки лемків мають розріз ззаду, на спині.

Матеріялом для всіх жіночих українських сорочок завжди було і є біле лляне, чи конопляне, полотно домашньої роботи або купована біла бавовняна матерія. Білий колір українських сорочок — це найстарша й найхарактеристичніша їх особливість.

Другою особливістю української жіночої сорочки є вишивка. За вишиттям жіночі сорочки можна поділити на три типи, а саме: наддніпрянські, галицькі та поліські. Наддніпрянський тип сорочки вишивається червоними і синіми або чорними нитками, а також сірими або білими нитками по білому полотні; характеристичним орнаментом тут є рослинний. Галицьке вишиття поширене майже по всьому Поділлі та в мешканців Карпат; характеристичним орнаментом для цього типу є геометричний і багатокольоровий; тут для вишиття вживаються сині, червоні, зелені жовті та оранжеві кольори ниток. На Поліссі жіночі сорочки або цілком не вишиваються, або вишиваються тільки червоною заполоччю та й то дуже простеньким орнаментом. Вишивками оздоблюються горішні частини рукавів, що називаються «вуставками» або «поликами»; вузенькою смужкою вишиваються рукава біля зап’ястків, комір, якщо він є; часом вишивають пазуху, і завжди вишивається долішній край сорочки «поділок». Інші частини української жіночої сорочки ніколи не вишиваються. Найбільше та найкраще вишиття на сорочках мають дівчата, молодиці вже скромніше вишивають свої сорочки, а старші жінки та бабусі найчастіше задовольняються лише вирізуванням або скромною однокольоровою, здебільшого чорною або синьою, вишивкою на поликах, а пазуха та комір є не вишиті. Найбільше праці та мистецького хисту вкладається на полики, бо то є найважливіша частина вишиття жіночої чи дівочої сорочки. На Наддніпрянщині полики вишиваються або вирізуються (гаптуються) негустим рослинним орнаментом. На Поділлі та в Галичині полик зашивається суцільною широкою смугою поперек рукава різнокольоровим геометричним орнаментом. Про жіночу сорочку є такі народні приповідки:


«Рукáва як писанка, а личко як маків цвіт»;
«Пізнають хлопці і в драній сорочці, аби полики вишиті»;
«У наших хазяйок та по сто сорочок, а у мене одна та й та біла щодня».

Щодо крою, то жіночі сорочки, призбирані коло шиї, можна поділити на дві основні групи: сорочки до уставок і сорочки без уставок. Уставка — це вшиване плічко, що з’єднує передню і задню частини сорочки і призбирується коло шиї разом із станком сорочки. Типовий крій української сорочки з уставками подаємо на схемі 1. Варіантом цього крою є сорочка, де рукав і уставка викроюються з суцільного шматка полотна. Рукáва в сорочок з уставками вшиваються під прямим кутом до станка «по підканню». Вишивка звичайно кладеться на уставку, рукава і поділок; часом вишивається і комір, чохли і пазуха.

Другий тип сорочки, без уставок, має суцільні рукава, вшиті паралельно до станка сорочки «по основі». Горішній край рукава призбирується разом із станком, утворюючи шийний викот. Ці сорочки іноді не мають окремого пришивного коміра; рукава в них закінчуються призбиранням над зап’ястком руки, як показано на схемі 2. Крім рукавів, чохол та коміра, в цих сорочках вишиваються ще «погрудки»; 2—4 подовжні смуги, розташовані по обидва боки пазухи. Вишиваються відповідно до «погрудок» і поздовжні смуги на спині сорочки.

Крім цих основних кроїв українських жіночих сорочок, на західніх українських землях існує кілька місцевих кроїв. Наприклад, бойківська сорочка Довжанської долини (схема 3). У сорочки Яворівського району під Львовом уставки вшиваються до скошених горішніх ріжків станка (схема 4).



На Буковині, крім сорочки, призбираної біля шиї, шиються ще «хлоп’янки», які за кроєм мало чим відрізняються від чоловічих сорочок «вперекидку» (схема 5). В Тячівському районі Закарпаття останнім часом поширилася сорочка румунського крою «волошка», в якій станок призбирується і пришивається до багато вишиваної кокетки. Подібний крій ми зустрічаємо і на Дніпропетрівщині(5)


4. Adam-Clisi або Adam-Klissi – село в Румунії, де збереглися залишки Троянського монументу з 109-го року перед Христом.
5. Колос С.: «Українське народне мистецтво. Вбрання.» Київ, 1961.

Подивитись на фото з Adamklissi Museum можна тут.:http://www.dirtyredcommie.com/gallery/v/lisa/Romania/album62/album55/?g2_highlightId=5794

Фото зображень „варварів у сорочках” з пам’ятника – тут: http://www.dirtyredcommie.com/gallery/v/lisa/Romania/album62/album55/album64/75460023_G.jpg.html

Джерело: http://gioconda.livejournal.com/305342.html#cutid1
Передрук з: Vyshyvanka.ucoz.ru